Результати-2015: розвінчання підзабутих міфів Революції Гідності

Лунає хрипкуватий кларнет грудня, і ми, як бухгалтери річний звіт, підбиваємо підсумки, намагаючись осягнути повну амплітуду внутрішньокраїнних і водночас всесвітніх подій. Може, тому, що в грудні ми не такі натхненні й енергійні, як у березні або липні, закінчення річного циклу завжди має набагато більше значення, ніж уся загальнорічна війна за виживання. Трохи більше скепсису, як завжди в останні сорок років – менше снігу і, однак усе ще багато сподівань, що якщо ми правильно збагнемо все, що відбувалося з нами досі, новий рік неодмінно, попри будь-які прогнози з боку політтехнологів, економістів та військових, принесе нам нове щастя. 

Правда в тому, що якщо які-небудь три роки тому й існувала міфологія від політтехнологів, в яку ми вірили, як в отче наш, то в останні роки все змінилося: всі пророцтва нині мають здатність умирати, щойно народившись. І єдине, в що можна вірити на цьому інформаційному рівні від зірок, так це хіба що в тривання власного буття і підсліпувату правду подій, що відбуваються – бо, виявляється, вони відбуваються з нами.

Міфи про успішність України, а отже й майбутнього наших дітей, внаслідок Революції Гідності не можна розглядати, паралельно не оцінюючи їх похідні – антиміфи, цією Революцією породжені. Попри те, що Україна, вибухнувши 2014, вистояла, вона досі залишається ментально розколотою. Однак правда в тому, що двом частинам – критикам новочасся та його симпатикам – все одно співіснувати поруч, скільки б комусь не хотілося зворотнього.

Усі ці міфи, може сформульовані інакше, ніж в цьому тексті, виникли на зорі Революції. Однак їх інерція не вичерпується і в грудні 2015.

Отже, міф №1: легітимізація нової влади зніме напругу зовні та всередині країни.

Сенс цього міфу полягав у тому, що, вийшовши з Майдану, українська влада, зокрема й у добу відторгнення Криму, залишалася нелеґітимною і де-факто і де-юре, однак її легітимізація шляхом перевиборів президента та парламенту давала надію,як на угамування внутрішнього українського розколу (як сказав мій друг Артур Гураль: якщо Київ перестане хитатися, припиниться землетрус і по всій країні), так і на врегулювання поштовхів ззовні, зокрема з  північно-східного боку.

Цього не відбулося: легітимізація влади, і навіть  повне її переформатування аж до перевиборів місцевих рад та мерів, пригальмувало громадянсько-воєнний землетрус, одначе не зняло його з порядку денного.

Паралельно і досі існує антиміф: "київська хунта" швидко вичерпає кредит довіри народу і поступиться місцем людям від прагматичної політики, які просто, заради миру враховували б інтереси сусідніх держав та непомірні владні апетити місцевих громад, навіть якщо це призведе до часткової втрати самостійності.

Діалектика сьогодення складна: подібного також не відбулося. Нова влада, навіть неодноразово помилившись в окремих аспектах своєї діяльності, навіть залишаючись копією попередньої в багатьох інших, кредиту народної довіри на загал не вичерпала. А загроза відставок та імпічментів з`явилася для нелюбих Майданом  (згадайте, як усім їм кричали "Геть з майдану!" ще у грудні-2013) висуванців у постмайданний політикум аж під грудень-2015.

Маловідомий, точніше підзабутий, революційний міф №2 говорить: об`єднання патріотичних зусиль громади і нової влади швидко й ефективно призведе якщо не до повернення Криму, то до встановлення миру на Сході, а отже об`єднання країни під прапорами однієї єдиної величної ідеї.

Перед викликом загрозою втрати суверенітету України таке об`єднання зусиль – повне та часткове водночас – дійсно відбулося і відбувається. Ми спостерігаємо певний його ефект у фанатичній відданості волонтерів справі миру на Сході. Однак ні до якого швидкого повернення Сходу чи надійного миру з сепаратистами, не кажучи вже про Крим, воно не призвело.

Паралельний антиміф: українська нація, розчарувавшись в нових очільниках, передусім морально, маючи досвід революцій гідності, негайно вчинить новий майдан і розпочне чергове переформатування влади.

Навіть побачивши, що ні вибори президента, ні парламентські, ні перевибори на місцях не означають суттєвого чи взагалі поліпшення, заклики були, але люди не вчинили нового майдану. Може, їм і не подобається "затягувати паски" а ля всевіднародновимагаєме прохання Яценюка, однак, втративши кілька тисяч своїх родичів і друзів убитими та кілька мільйонів своїх побратимів  через вимушено-невимушену еміграцію на Сході, українці все ще сповнені рішучості ще почекати.  Зіграє ця ментальна риса терплячості з нами поганий жарт найближчим часом, чи ні – це вже друге запитання, але факт залишається фактом. Крім окремих дрібногромадських політичних провокацій, в широкому сенсі слова ніхто у грудні 2015 не бажає повторення Майдану.

Нарешті останній, третій із напівприхованих у нашій свідомості міфів: швидка реалізація євроінтеґраційних потуг України зможе вичерпати зовнішньополітичну конфліктологію і нагально та негайно допомогти вирішити проблеми тривалого зубожіння всередині країни. Я свідомо не беру у розрахунок чинник війни на Сході, тому що для всіх з головою на плечах такий був цілком очевидним ще у березні -2014. Не ставлю і питання євроінтеграції в безпосередню залежність від успіху/провалу Мінських угод тощо. Головним тут є навіть не те, відтерміновує Захід або ні, питання нашої інтеграції з ним. Набагато суттєвішою виявилася нездатність самих українців – передовсім чиновників від України та політиків-українців – бути дійсно готовими до цієї інтеграції. Питання неможливості швидкої політико-економічної експансії на Захід, навіть якби горіло не жовте як зараз, а зелене світло, це передовсім кадрова проблема. Наші кадри – це діячі, патологічно-генетично здатні до глибоко ешелонованої корупції та кумівства на всіх рівнях, навіть європейських (навіть якщо саме сьогодні вони такими не є). Причому це стосується не суддів та чиновників тільки. Якби у нас, приміром, не було б ніякого АТО, але був Крим, і ми потрапили б у ЄС ще на початку 2015 року, то, думаю, не далі як 2020 року ми звідти повернулися б – так само, як греки, "не солоно хлебавши", і так само як елліни – з причин власної невідповідності менталітету, до європейського – дотичного, але все ще суттєво інакшого.

Євроінтеґрація пригальмувала цього річ на невизначений термін, і саме тому конфлікт всередині країни, вгамований ніби, лише починається, а ззовні – притлумлений, нікуди і не зникає.

Антиміф №3, однак, такий: Європа – тихо чи вголос – фактично відмовиться від України як від неформатного партнера, викресливши нас зі списку євронаполягантів назавжди.

Цього також не відбулося. І не тільки в контексті нових загроз євростабільності з боку світового тероризму. Треба розуміти, що для Заходу неросійська, немонголська, неіранська, незалежна Україна – як і в ХVІІ сторіччі – це щит від будь-яких не прогнозованих східних неприємностей. У контексті ХХІ сторіччя залишати цей щит у формі простої тоненької слабкої жіночої прокладки – нелогічно. Логічно, якщо не євроінтеґрувати Україну (бо в такому разі для Європи мінусів може виявитися більше, ніж плюсів), то все-таки зміцнити цей щит, посприявши перетворенню  Україну в таку собі Південну Корею на ґанку Європи. Те, що Захід на кінець 2015 року так само послідовно, як і в останні два роки, залишає руку простягнутою в бік України, свідчить про те, що антиміф, як і міф, також не склався.

Замість попередніх панівних революційних міфів виникла своєрідна, альтернативна українська реальність , яка дала свої результати:

1. На кінець 2015 року, на відміну від відчуттів року попереднього, загроза чергового зовнішнього вторгнення мінімізована. Однак зберігається гіпотетична можливість майданів,
2. Хоч і не змігши повністю згуртуватися у парламенті та уряді в своєму цілеспрямованому проекті жертовно послужити власному народу, на відміну від доби 2005-2010 демократи, націоналісти і євроінтеґранти різних мастей і ґатунків досягли на грудень 2015 стабільної єдності. Звичайно, така єдність все ще ситуативна, на неї суттєво впливає чинник боротьби з сепаратизмом на Сході, однак ця конфіґурація все одно на порядок перспективніша, ніж ті, які ми бачили у виконанні української демократії на початку 2000-х. При цьому криза в Україні не вгамувалася, а стан хворого суспільства просто стабілізувався в межах певної, достатньо високої, та не смертельної температури. Навчившись жити за неї, можна вважати катастрофу кінця 2015 року більш прогнозованою, ніж катастрофу всього 2014 року, а отже і не катастрофою зовсім. Відомо-бо: лякає – невідомість попереду, а якщо попереду – приблизно те, що було вчора і позавчора, це вже не страшно.
3. Кров дійсно згуртувала Україну: множина Небесних Сотень призвела до готовності нації іти на щиру самопожертву до кінця. Однак візуальний мінімум такої самопожертви на Олімпі влад починає спричиняти зустрічний рух знизу. Триває чергове коло розщеплення з такими труднощами досягнутого згуртування. На місці попиту на елементарний патріотизм від року 2014-го виникає голод на звичайний матеріально-економічний добробут простої української родини від року 2015.