Президент США Дональд Трамп / Фото: AFP
На початку нинішнього тижня світові ЗМІ розбурхала заява президента США Дональда Трампа про бажання придбати у Данії територію Гренландії. Новину цілком було можна б сприйняти як чергову витівку ексцентричного американського президента, від якого світ вже звик чути, м'яко кажучи, необдумані пропозиції. Але в даному випадку йдеться, скоріше, якраз про прагматичну сторону президента-мільярдера.
Збирачі земель американських
Варто зазначити, що поки Данія стояла на вухах після заяви американського президента, а світ із захватом спостерігав за розвитком ситуації, в самих США новину сприйняли відносно спокійно (зрозуміло, за винятком політичних опонентів нинішнього президента). Будь-який громадянин США, який вивчав історію своєї країни, знає, що Сполучені Штати за весь час свого існування зростали, за невеликим винятком, двома способами: відвойовуванням земель у колоніальних держав і купівлею територій. Причому останнім способом – набагато частіше. Жодна сучасна країна світу не купила стільки земель, скільки купили США.
Найвідоміший для жителів пострадянських країн приклад – покупка Сполученими Штатами Аляски 1867 року. Однак Аляска була далеко не першою і далеко не найбільшою купівлею США.
Історично одним з перших відомих придбань на території нинішніх Сполучених Штатів є знаменита покупка острова Манхеттен, який губернатор Нової Голландії купив у індіанців з метою забезпечення безпеки Нового Амстердама 1626 року. Купівля обійшлася колонізаторам в суму, еквівалентну півтисячі нинішніх доларів США. З огляду на, що тепер земля в Манхеттені, який став серцем Нью-Йорка, варто, за приблизними оцінками, близько 50 мільярдів доларів, купівлю варто вважати більш ніж вдалою. Хоча, справедливості заради, нинішня капіталізація індіанської колись землі – повністю заслуга нових власників.
А 1803 року була оформлена Луїзіанська угода. США купили у Франції американські володіння останньої. Понад два мільйони квадратних кілометрів обійшлися Сполученим Штатам в 23 мільйони доларів. Цікаво, що незадовго до того, як Франція звернулася до США з пропозицією продати свої колонії, керівництво Сполучених Штатів розглядало можливість придбати у Парижа лише дуже незначну їх частину – Новий Орлеан з околицями, і готово було викласти за купівлю 10 мільйонів доларів. Тому щедра пропозиція Наполеона вразила американців. Придбані території вдвічі перевищували розмір самих Штатів на той час. Сьогодні це 23% територій сучасних США.
Були й інші покупки – Флориди, частин Арізони і Нью-Мексико, Віргінських островів у тієї же Данії. Тобто, можна сказати, що подібна практика приростання землями для США – звичайна справа. Щоправда, все це відбувалося в далекому минулому.
Розмір не має значення
Важко не погодитися, що людині початку XXI століття інформація про покупку державою частини території іншої держави кілька ріже вуха. По-перше, нинішній уклад світової економіки, глобалізація і світовий порядок практично привчили нас до того, що "розмір не важливий". Це раніше екстенсивний розвиток давав серйозні переваги державам – тому переважна більшість воєн минулого велися саме за території і за ресурси, на цих територіях наявні. Зараз же крихітні держави, що володіють мінімумів ресурсів, демонструють приголомшливі економічні успіхи.
Вже з 50-х років минулого століття великі колоніальні держави кардинально переглянули свої погляди на найефективніший шлях розвитку. Флагманом змін стала "володарка морів" Велика Британія, яка протягом трьох десятків років – починаючи з 1945 року – добровільно або через активізації антиколоніальних рухів відмовилася від переважної більшості своїх колоній. Рішучість Британії відмовитися від імперських амбіцій зросла не на порожньому місці: Лондон на той час вже мав як сумний досвід деінтеграції колоній (території нинішніх США, які здобули незалежність в результаті війни), так і успішний (Австралія, Нова Зеландія та ін., що відокремилися мирно і взаємовигідно і перебували в статусі домініонів). За Британією – знову-таки, вільно чи мимоволі – пішли на відмову від "збирання земель" і інші великі колоніальні країни.
У другій половині ХХ століття територіальна експансія остаточно поступилася місцем економічній, а призначення генерал-губернаторів – підтримки підконтрольних або лояльних режимів на територіях, що цікавили. Саме тому після повалення режиму Саддама Хусейна Ірак не став 51-м штатом США. І багато в чому тому анексія Криму Росією була сприйнята світовою спільнотою, як пережиток дикого середньовіччя.
Зрозуміло, було б неправильним стверджувати, що "територіальне питання" в ХХI столітті зникло повністю. У сучасному світі досить територіальних суперечок і навіть війн за території. Однак перші викликані більше історичними або репутаційними мотивами, (як приклад – справедливі претензії Японії на низку Курильських островів), другі ж характерні для слаборозвинених країн. І лише дійсно в дуже рідкісних випадках територіальна суперечка пояснюється крайньою необхідністю розширити "життєвий простір", забезпечити безпеку держави або отримати серйозні економічні вигоди.
Цілком можливо, що в майбутньому ситуація зміниться і планету очікують страшні війни за території і ресурси. Але наразі ситуація така. Увійти з інвестиціями в нафтовидобуток в країнах Перської затоки набагато вигідніше, ніж намагатися ці країни завоювати і приєднати. Навіщо ж тоді Трампу збиткова, дотаційна крижана пустеля, волею безглуздого випадку названа першовідкривачами "Зеленою землею"?
Передвиборчий трюк чи мрія бізнесмена?
Мотивів у американського президента заявити про намір купити Гренландію може бути кілька. Не виключено, що більшість з них пояснюється магічним числом "2020". Наступного року в США відбудуться чергові парламентські вибори, в ході яких Трампа очікує дуже нелегка боротьба за президентське крісло. Як би не ставилися до нинішнього американського президента, Дональд Трамп дуже прагматичний. У тому числі в своєму популізмі, який для нього (втім, як і для будь-якого іншого хорошого політика) лише засіб для досягнення цілей. Тому цілком можливо, що "купівля Гренландії" – ні що інше, як спроба знайти ключову передвиборчу "фішку", здатну переламати зростаючий рейтинг Байдена. По суті, угода може на нинішніх виборах стати тим же, чим все ще віртуальна "стіна з Мексикою" стала на виборах попередніх – забезпечити перемогу Трампа.
"Безумовно, ця тема гарантовано використовуватиметься в ході майбутньої передвиборчої кампанії. І вона вже використовується з прицілом на вибори, – погоджується експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу аналітичного центру "Український інститут майбутнього" Ілля Куса. – Трамп говоритиме, що у нього була така геніальна ідея, але опоненти його не зрозуміли. А політичні опоненти – наводити приклад "купівлі" Гренландії, висміюючи Трампа і кажучи про його неадекватність і невідповідність обійманій посаді. Проте, я не думаю, що це була спеціальна передвиборча задумка американського президента", – зазначає експерт.
За словами Іллі Куси, є версія, що пропозиція Трампа – реалізація стратегічного плану США з метою забезпечення контролю над Арктикою.
"Однак реакція американського істеблішменту, то, що вони постаралися перетворити заяву на жарт, а потім відсторонитися від цієї історії, каже, що це не так. Там не було жодного плану", – зазначає експерт.
На його думку, найімовірніше розгадку розбурхати світ пропозиції варто шукати в світогляді і психологічних особливостях Дональда Трампа.
"Думаю, все банально. Обговорювалося візит до Данії, якимось чином "спливла" Гренландія. І у Трампа виникла, як він сам вважав, хороша ідея – чому б острів не купити. Він бізнесмен, він все життя займався нерухомістю. У світі девелоперського бізнесу будь-яка купівля – це абсолютно нормально. Він дійсно абсолютно щиро не розуміє, чому Гренландія не продається. Він щиро не розуміє, чому Данія готова утримувати збиткову територію, замість того, щоб добре заробити на ній. А вже реакція на відмову – скасування візиту до Данії – це емоційна реакція, характерна для Трампа", – говорить експерт.