Жыве Беларусь!

Україні потрібно розвивати відносини з Білоруссю незалежно від позиції Олександра Лукашенка. Який, втім, у сьогоднішніх умовах є гібридним союзником України.

Протягом останніх тижнів Білорусі в українському інформаційному просторі забагато. Резонансні заяви робить новий російський посол у Мінську Михаїл Бабич, який прагне видаватися намісником. Саме у столиці Білорусі пройшов синод РПЦ, на якому та вирішила припинити євхаристичне спілкування з Вселенським патріархатом. Три тижні тому у Могильові пройшов Форум регіонів Росії та Білорусі за участю Путіна та Лукашенка, а минулого гнучкий білоруський президент приймав у Гомелі українського колегу.

Варто звернути увагу на кілька заяв. Публічне пом’якшення-пояснення позиції Павла Клімкіна щодо Білорусі з важливим уточненням про обережність для окремих категорій наших співгромадян – сигнал про те, що в Україні пам’ятають про спільну інформаційну базу російських та білоруських прикордонників та силовиків. І про викрадення Павла Гриба також пам’ятають. Публічно висловлена Олександром Лукашенком готовність "взяти під контроль" українсько-російський кордон – блеф чистої води, мета якого – підтримати створений у 2014 -2015 роках образ "контрибутора безпеки Східної Європи", який почав тьмяніти.

Білоруське керівництво в особі Лукашенка намагається поєднувати членство у ОДКБ та ЄврАзЕС, підтримку Росії у ООН та інших міжнародних організаціях з проголошенням ідей слов’янської дружби та демонстрацією незмінно приязного ставлення до України. Діалектика? Так. Складно сприймається? Поза сумнівом. Проте вимагати від білорусів "ставати українцями" має не більше сенсу, ніж радити мишам ставати їжаками, як у відомому анекдоті. 24 роки беззмінного перебування Лукашенка біля державного стерна створили цікаву ситуацію, коли його авторитарні манери виглядають, як не дивно, корисними для України. І білоруський президент, який зосередив у своїх руках повноту влади, часто грає роль призми, крізь яку сприймається ситуація в республіці. Не будемо забувати, що гіпотетичне перетворення 1000 кілометрів білорусько-українського кордону на зону загрози для нашої держави є абсолютно невигідним.

Україні варто розвивати не лише економічну співпрацю з сусідом, у якого також є зацікавленість до збільшення товарообігу. Нам необхідно враховувати привілейовані позиції "Россотрудничества" у білоруських регіонах та процес активного налагодження зв’язків між тамтешніми місцевими чиновниками та представниками російської влади. Відповідати на це потрібно пошуками нових майданчиків для українсько-білоруської співпраці, діалогом експертного середовища та представників громадянського суспільства. Та й функція "адвоката Білорусі", хоча б ситуативно, може вмикатися.  Україні потрібна Білорусь, яка не перетворилася на суб’єкт Федерації, навіть якщо вона залишається членом ОДКБ та ЄврАзЕС.