Ще залишилося трохи українців, які пам'ятають Німеччину за подіями Другої світової війни. Решта дізнавалися її за радянським кіно. Наталя Ліпіна, куратор шкільних обмінів, 2005 року прибула до Берліна саме на 9 травня: "У мене був культурний шок, коли я побачила величезну кількість квітів біля монумента з радянським танком, – згадує Наталя. – 8 травня для німців – день покаяння. Вони з повагою ставляться навіть до неприємної частини своєї історії і не оскверняють її пам'ятники". А ось серед молоді Німеччина відома музичними, винними та технологічними фестивалями і свободою сексуальних звичаїв.
Найпоширеніша причина переїзду до цієї високорозвиненої європейської країни серед молоді – навчання, особливо для тих, хто отримав мовний диплом рівня В2, С1. Серед дівчат віком від 18 до 26 років також популярна програма au pair – працевлаштування нянею у німецьких родинах.
Німецькі фішки
Німеччина – нагустонаселеніша країна в Європі: 83 млн жителів, з них понад 19 млн – емігранти.
Вихідців з України (офіційно) – 319 тис.Зокрема понад 140 тис. зберегли українське громадянство.
Найпопулярніші рейси: Київ – Гамбург, Львів – Франкфурт, Харків – Дортмунд.
Вартість авіаквитка з Києва – близько 1500 – 2100 грн.
Залізничне сполучення Київ – Берлін після ЄВРО-2012 було призупинене за ініціативою німецької сторони – через постійну контрабанду сигарет і спиртного.
Зарплату в Німеччині прийнято вказувати "брудними" і відразу за рік.
У людей без вищої освіти з невеликим стажем роботи вона становить близько 36 тис. євро, у досвідченого професіонала може досягати 80 тис. і більше. При цьому "чистими", на особистий рахунок у банку, надходить лише 60% цієї суми, а то й половина: податки та інші відрахування – дуже високі.
Ціна квартири у Берліні – 4000, у Мюнхені – 7500 кв. м. Оренда квартири – від 1000 євро на місяць.
Шкільна система – 12 класів, тому 19-річні школярі не рідкість. Навчання у вузах безкоштовне, вступних іспитів немає – під час зарахування вирішальну роль відіграють оцінки в атестаті.
Вулиці в населених пунктах колишньої НДР майже не перейменовували, крім вулиць Леніна. Але досі можна побачити проспект Гагаріна, бульвар Ломоносова. Залишилося багато пам'ятників епохи соціалізму. У Східному Берліні є меморіал полеглим радянським воїнам у Тіргартені. Там же встановлені два танки і дві гармати-гаубиці, які брали участь у штурмі Берліна.
Лікар: табу на куріння, дефіцит медсестер, дрес-код у кросівках і біг вранці
Роман Рубцов, 34-річний лікар-радіолог з Миколаєва, живе в затишній світлій квартирі, з вікна якої відкривається гарний вид на оспіваний поетами німецький Гейдельберг.
"Ми переїжджали вже чотири рази, – розповідає він. – Знайти більш-менш доступне житло в університетському місті – справа непроста".
У Німеччині Роман і його дружина Марія – з жовтня 2015-го. Вигравши грант Європейського товариства радіології (ESOR), Роман отримав можливість працювати в радіологічного клініці Гейдельберга.
"Я потрапив до найпрестижнішого світового центру медичної науки! – вигукує Роман. – Познайомився з колегами з усього світу, беру участь у цікавих наукових проектах. Ми розробляємо комп'ютерну програму для ранньої діагностики раку легенів. Спочатку були сумніви – раптом не зумію, не зможу відповідати найвищим вимогам? Але поступово втягнувся, познайомився з сучасними методами радіологічної діагностики. Найважче було знову стати "студентом", побороти свої амбіції (все ж за плечима – шість років роботи в лікарні швидкої допомоги у Миколаєві) і тягнутися за молоддю. Став універсальнішим – радіолог у Німеччині має вміти і кардіограму розшифрувати, і шов накласти, і внутрішньовенний укол зробити. Відбулася переоцінка цінностей: в Україні лікаря штурхає кожен, і від пацієнта часто – нуль поваги. Але дивляться, як ти одягнений, який годинник у тебе на руці, яка машина. У Німеччині все це не має жодного значення. Тут насамперед має значення твій досвід, що ти знаєш, що вмієш. Якщо професор прийде у клініку в футболці, джинсах і кросівках, це нікого не здивує. Ще звертають увагу на твою фізичну форму. Раніше я бавився, викурював одну сигарету в день. Повертаюся якось з перекуру, а мені: "Романе, ти курив ?! Як же так? Сам маєш розуміти, це – твоє здоров'я! Курити у середовищі лікарів не прийнято. Я кинув, став бігати вранці".
Щоб подолати мовний бар'єр, Роман почав було відвідувати курси німецької, але кинув.
"Дорого, та й часу не вистачало, – каже він. – Засвоював мову на роботі, спілкуючись з колегами".
А ось Марія вже через рік склала іспит на рівень В2, необхідний для можливості роботи в медустановах.
"Ми зробили ставку на Машу, – продовжує розповідь Роман. – Комусь із нас треба було знайти постійну роботу, щоб без проблем продовжили дозвіл на проживання. Більше половини медсестер у Німеччині – емігранти з усього світу, ця професія дефіцитна: важка робота у німців популярністю не користується. Обов'язків у них набагато більше, ніж в Україні. Крім іншого – миття, гоління тяжкохворих, допомога у годуванні, супровід до туалету. Маша влаштувалася в найбільший центр лікування рідкісних захворювань легенів. Від будинку недалеко, зручно – всього 10 хвилин пішки".
А ось Роману потрібно було підтвердити український диплом. Один з варіантів – здати іспит, питання на якому можуть бути з будь-якої галузі медицини. Не здав – "до побачення".
"З харківського університету (шість років навчався там на медичному) мусив запросити детальну навчальну програму – тільки її переклад на німецьку коштував 2500 євро, – каже наш герой. – Комісія в Бонні винесла вердикт: з теорією все гаразд, але не вистачає практики: три місяці – у хірургії, і ще три – у терапії".
Одну з двох необхідних практик Роман уже зробив. Має бути друга, а крім того – дисертація.

Інженер: родина лише на вихідних
Василь Тернавський переїхав до Німеччини 1999 року. Вдома в 90-і роки він, як і багато людей з вищою освітою, мусив працювати на ринку, щоб прогодувати родину. Особливо коли народилася дочка.
"До Німеччини ми потрапили за програмою для біженців, – розповідає Василь. – Нам виплатили соціальну допомогу, відправили на мовні та комп'ютерні курси за спеціалізованими інженерними програмами".
Німецькі фірми приділяють велику увагу автобіографії нового співробітника. А у нашого героя в трудовій книжці був пробіл – потрібно було якось пояснити, що він робив п'ять років після закінчення інституту. Історію про базар вони б не зрозуміли. Так з'явилася легенда, що він був ... конструктором танків на секретному заводі у Харкові.
"Частка правди в цьому є: під час навчання в інституті я стажувався в КБ Кошкіна, де в роки війни був створений знаменитий Т-34, – згадує Василь. – Зараз працюю у великому концерні, займаюся розробками і кресленнями. Апарати, що розробляються цією фірмою, нагадують космічні кораблі майбутнього. Учених, інженерів тут трудиться багато, справжній мурашник – таке зустрінеш не часто. Для конструкторів і креслярів роботи тут – непочатий край! Розібрався в цій системі швидко, вникав у всі деталі, брав участь у розробці апарату нового покоління".
На цій фірмі Василя цінували настільки, що навіть в кризу 2008 року врятували від скорочення, виплативши компенсацію аутсорсингової компанії, від імені якої Василь надавав послуги концерну. Зараз родина живе у Берліні.
"Нам подобається столиця, вона дуже відрізняється від решти Німеччини. Хоча дорога на роботу триваає 6 годин, – розповідає Василь. – Тут культурна програма на будь-який смак. Старша донька закінчує університет, молодша тільки розпочала".
І так ось уже 17 років наш герой їде з дому у неділю, а повертається – у п'ятницю ввечері. Відпустка – єдина можливість провести час з родиною.
"Майже кожного літа ми своїм ходом, на машині, їздили до Харкова, – каже Василь. – За рідними скучали, звичайно, тому весь вільний час проводили з ними. Дівчата взимку мріяли про бабусині пиріжки. Зараз, через ситуацію в Україні, ми стали їздити рідше. Останнього разу були пару років тому".
Китаєзнавець: 120 км до офісу, 800 євро за стіну та інтеграція
Олена Кузема живе у Німеччині вже майже 10 років – 2009-го приїхала вступати до магістратури університету в Вюрцбурзі. До цього отримала ступінь бакалавра в КНУ ім. Тараса Шевченка, де вивчала ... китайську. Про можливість отримати стипендію для продовження освіти в Німеччині від німецької організації DAAD дізналася випадково. Знайшла відповідний за профілем університет, надіслала папери. Відповідь прийшла швидко, але несподівано підвела DAAD – у стипендії відмовили. Для отримання німецької візи було необхідно підтвердити на рахунку наявність засобів існування. Вимагали7000 євро, батьки Олени нашкребли по крихтах, позичали де могли. А щойно оформили візу – рахунок відразу і обнулився.
Життя німецької студентки виявилася дуже непростим. Гуртожиток – за 200 євро на місяць. Підробітки. Без знання німецької у людини без кваліфікації вибір невеликий, і Олена не цуралася чорної роботи:
"У Німеччині будь-яка праця в пошані".
Але захоплюватися заробітками теж було не можна, щоб залишався час на навчання. У пошуку першого робочого місця допомогла фірма-посередник. Зарплату запропонували скромну, але Олена була готова на будь-які умови. Без відриву від виробництва стала вчитися на ступінь магістра бізнес-адміністрування (MBA). Ще два роки напівстудентського життя: заняття – по п'ятницях і суботах, плата – 450 євро на місяць.
Отримавши заповітний диплом MBA, Олена знову поринула в пошуки роботи. Знову близько двох сотень (!) розісланих резюме. Десяток співбесід, і всі – невдалі.
"Вже потім я зрозуміла, що на інтерв'ю поводилася неправильно. У нас же не прийнято відкрито, довго дивитися людині в очі – ніяково. А тут, якщо ти скутий і відводиш погляд, значить, щось приховуєш, і все – вже до тебе ставляться скептично. Говорити теж потрібно саме те, що від тебе очікують почути", – ділиться Олена секретами пошуку.
Нарешті вдалося знайти місце у відділі постачання великого концерну, посаду менеджера з закупівель.
Зі своєю другою половинкою Олена познайомилася по інтернету. Її обранець Петер – інженер, працює на одному з гігантів автопрому. Коли вона знайшла нову роботу, до якої від будинку було аж 120 км (!), Вирішила сісти за кермо авто.
"Хоча в Україні здобула права, але до цього моменту сама не водила, – згадує Олена з посмішкою. – Сказала Петеру: забираю твою машину. А тобі ж недалеко, дешевше буде їздити на автобусі!".
Тижнів через три Петер придбав для Олени невелике авто. Тепер вона це згадує з посмішкою, але тоді було не до сміху: в перший же день на стоянці в'їхала в стіну – мусила заплатити 800 євро!
Роботою Олена задоволена, говорить: знайшла що шукала.
"Раз на півроку їжджу в Китай – є можливість вживу побачити виробництво. До того ж, є ділові поїздки Німеччиною, Англією, Італією, Словенією".
Колеги звуть її виключно "Олена" – як у паспорті. Спроби пояснити місцевим, що ім'я, записане у паспорті, можна скорочувати до "Лєна", ні до чого не приводять.
Наша героїня дуже відповідально ставиться до соціалізації.
"Дивлюся, як поводяться німці, і намагаюся поводитися так само, – каже Олена. – Ми сюди приїхали, і потрібно поводитися так, як тут прийнято. Україну з собою в Німеччину не привезеш. Під час одного з відряджень до Китаю був кумедний випадок: ми з колегою-німцем в офісі наших китайських партнерів ніяк не могли розібратися з кавою-машиною. Колега й каже: ось, напевно, китайці на нас дивляться і думають: "Двоє тупих німців не можуть зварити собі кави". А мені було так приємно, що він і мене до німців зарахував!".
Зараз Олена – у декретній відпустці: "У нас дівчинка, Сандрі 10 місяців!". Приїжджали батьки з Дніпра, допомогли.
"Раніше ми до них їздили, а тепер вони до нас. І обов'язково двічі на день спілкуємося по скайпу".
Олена і Петер нещодавно придбали квартиру в селі (за містом житло значно дешевше), взявши іпотечний кредит. Але якщо чоловікові до роботи як і раніше недалеко, для Олени дистанція збільшилася: після декрету вона мусить долати 150 (!) км в один бік! Добре, що хоч не щодня:
"У нас є можливість один-два дні на тиждень працювати в "домашньому офісі". Мені зараз 30, і трохи набридло їздити. Але нічого не поробиш. А дитину з ясел буде забирати чоловік".
Німці: новий етикет після війни
У німецькому календарі ця дата, звичайно, червоним не відзначається. Фашистів-загарбників з радянських фільмів про війну в країні давно вже не існує. Можна зустріти правих популістів з "Альтернативи для Німеччини" (AfD), незадоволених лояльною політикою канцлера Ангели Меркель до біженців та емігрантів. Але більшість нинішніх німців толерантні і вірять в принципи демократії, розповідають наші герої. Німці знають історію і пам'ятають трагедію Другої світової війни, але говорити про неї не люблять. Хоча і розуміють: викреслювати "незручні" сторінки не можна. За 20 років в Німеччині мені доводилося бачити в сімейних альбомах пожовклі фото зі свастикою, акуратно замальованою фломастером. Ставити запитання на цю тему тут не прийнято.
Зате День Перемоги відзначають багато емігрантів. У 2018 році автор 9 травня в ресторані в центрі Франкфурта зустрів киянку, москвичку, уродженку Сочі і колоритну вірменку з Кишинева. Відправивши чоловіків-німців на роботу, вже п'яту годину поспіль вони відзначали День Перемоги. Ми співали під караоке військові пісні Висоцького і пили за тих, хто "не повернувся з бою". Це був найнезабутніший День Перемоги за всі 20 років життя в Німеччині.

Нагадаємо, раніше "Сьогодні" писали про те, що в Instagram оживили історію 13-річної дівчинки, убитої під час Голокосту. Серіал про Голокост Eva.stories знімали у Львові і запустили у форматі Stories.
А також про те, про що писали остарбайтери з Німеччини .