Завдяки пісеньці "Про Кука" Володимира Висоцького всі думають, що саме австралійські аборигени взяли в полон відомого капітана Кука і з'їли. Історії про іншому кінці Землі часто обростають різноманітними чутками. В рамках спецпроекту "Наші в світі" ми поспілкувалися з українцями з Австралії і Нової Зеландії. З'ясувалося, що насправді життя Кука закінчилося на Гаваях. А в Австралії пачка сигарет більше схожа на енциклопедію хвороб від куріння. Що в Зеландії не використовують готівку, підлітки фарбують волосся в зелений колір і носять пуховики з в'єтнамками, а в аеропорту Окленда вас зустрінуть гноми і дракон. Щоб перевірити це, вам доведеться витратити від 23 годин і 2000 доларів на політ. Але всі очевидці кажуть – воно того варте!
Блогер: люди-ківі, багаті китайці та ікра їжака
32-річний бізнесмен і блогер Олександр Басан вже 4 роки живе в Окленді.
"На момент мого переїзду про Нову Зеландію було мало інформації – тільки один російськомовний блог, – згадує Олександр. – Мені хотілося отримати досвід еміграції, а сюди можна було оформити переїзд за короткий період і хорошу вартість. Я вважав віддаленість Зеландії перевагою".
Перші 2,5 роки Олександр зовсім не виїжджав з країни, але багато подорожував по острову.
"У вихідні я сідаю в машину і їду зустрічати світанок на якомусь пляжі або вибираю пішохідний маршрут"- ділиться блогер.
Тут дуже популярні види відпочинку, пов'язані з природою. Але зараз мені не вистачає близькості до цивілізації, адже з Києва за кілька годин можна дістатися в будь-яке місто Європи. З Нової Зеландії навіть політ в Азію від 8 годин за 1000 доларів.
"У центрі Окленда все частіше з'являються вивіски з ієрогліфами, – ділиться наш герой. – Серед населення багато китайців, які приїхали на відпочинок або навчання. Тут вони вважаються забезпеченими населенням. Вони купують нерухомість і дорогі автомобілі, тому багато бізнесменів орієнтуються на них. На відміну від українців, місцеві жителі – ківі – не надають великого значення розкоші. Ніхто на Lexus не буде демонстративно "підрізати" водія на старій Toyota. Однак, в Україні люди сердечніші. І я сумую за душевним спілкуванням. Ківі дуже привітні, але подружитися з місцевими складно. Проте контакти заводити необхідно. Тут прийнято наймати на роботу знайомих людей, в чиїй адекватності роботодавець впевнений. Тому як більше цінуються не технічні навички, а вміння бути частиною колективу".
Ще Олександр сумує за нашою піцою. Хоча в Зеландії є свої "хіти" – наприклад, ікра їжака.
Пара: в'єтнамки взимку і хака
Ірині Воробйовій, інтерну-медику, щасливий квиток до Нової Зеландії дістався завдяки шкільним подругам, які відкрили шлюбне агентство в Запоріжжі:
"Мій майбутній чоловік був один з 7 новозеландців, які приїхали в Україну знайти наречених. Але ми з Джеймсом єдині, хто зіграв весілля. Пізніше чоловік зізнався, що закохався в мене завдяки борщу зі сметаною, пюре і котлетам, які я порадила йому замовити при першій зустрічі. Він в свою чергу теж вразив мою маму кулінарним шедевром – десертом "Яблучні крихти".
Візит у відповідь здійснила через рік. У невеликому місті Нейпір я потрапила в справжній холостяцький будинок з метровим шаром пилу і горою одягу на дивані. Джеймс зробив мені пропозицію на Різдво. Я підозрювала, що обручку він купив ще в Україні, але йому важливо було схвалення батьків. Хоча спочатку вони поставилися до мене з побоюванням. Квитки з України в Нову Зеландію коштують від 55 тис. гривень, тому моїх родичів на весіллі не було. Мама дивилася церемонію по Skype. Ноутбук стояв на окремому стільчику. На весіллі дядьки Джеймса в мою честь виконали національний маорійські танець зі співом – хаку. Це було класне видовище. Його вчать навіть в школах. Ми живемо біля школи, тому часто чую дитячі голоси, в унісон кричущі слова хаки. І кожен раз згадую весілля.
Після весілля я працювала рік офіціанткою, але пізніше стала допомагати Джеймсу вести бізнес, займаючись паперовими справами фірми з повалення лісу. Я – вдома, а він на ділянках. Спочатку мене навіть дратувала показна привітність, але потім я до неї звикла, як і до зовнішнього вигляду місцевих. Тут в будь-який час року можна побачити людей у в'єтнамках. Це – національне взуття на всі випадки життя. Ідеш взимку по вулиці, а тобі на зустріч – людина в пуховику і в'єтнамках. Тінейджери взагалі можуть виходити в піжамах і шкарпетках, без взуття".
Весілля на узбережжі. Всі витрати по організації церемонії повністю взяв на себе наречений. Фото: І. Воробйова
Родина: бізнес-вата і штраф за лампу
Сім'я Карпенко іммігрувала до Австралії за студентською візою, коли їх маленькій дочці Соломії виповнився рік.
"Був січень. Прямо в аеропорту ми переодяглися в шорти, а шуби залишили батькам, які нас проводжали, – згадує Ірина. – Переліт тривав 28 годин. Дочка його перенесла стійко, але після чергової пересадки ми потрапили в компанію п'яти немовлят. Взявши приклад один з однієї, діти плакали всі три години до приземлення. Забронювати тут житло, перебуваючи в Україні, було неможливо. 10 днів ми жили в хостелі з підлітками, що пили і курили травичку. Пізніше нам вдалося переїхати в квартиру без меблів та з голими стінами. Пощастило, що місцеві тут часто оновлюють інтер'єр, виносячи старі речі за хвіртку. Так ми знайшли меблі і навіть працюючий комп'ютер. Переїжджаючи в інший штат, ми все це продали".
Щоб мати стабільний дохід, батько сімейства Дмитро купив апарат для виробництва солодкої вати.
"У Мельбурні влада вся схиблена на техніці безпеки, і без ліцензій, довідок, сертифікатів ти просто не маєш права щось робити, – нарікає Дмитро. – Мені пощастило домовитися продавати вату на території ринку без будь-якої бюрократії за 80 доларів на добу. У перший день торгівлі весь день йшов дощ. Мені вдавалося виручити майже 350 доларів за день. Тут дуже цінуються роботи, які у нас не в пошані: сантехніки та електрики. Навіть щоб вкрутити лампочку у власній квартирі, потрібен особливий дозвіл. Якщо ти зробиш це сам, а потім трапиться пожежа – тебе оштрафують. Місцеві чоловіки навіть не возять з собою в машині інструменти і, думаю, навіть не тримали їх в руках".
Бізнес тільки по вихідних. Фото: І. Карпенко
Кочівники: День королеви і скайп-диктант
Поштовхом до переїзду для сім'ї Анжели Романенко стало пограбування львівської квартири. Зібравши по валізі уцілілих речей, сім'я освоїла життя діджитал-кочівників. Спочатку перебралася в Чорногорію, а 2015 року в Нову Зеландію на дипломну програму, яку радили Kiwi Education.
"До цього моменту у мене не було вищої освіти, але був досвід роботи програмістом, – ділиться Анжела. – З багатьма клієнтами з СНД ми співпрацюємо досі. Завдяки інтернету ми не прив'язані до певного місця, і у нас є дохід. Через деякий час я стала нудьгувати за київською IT-тусовкою. Тому періодично приїжджаю на конференції за натхненням. В Зеландії населення маленьке – учасники майже одні й ті ж. З України в якості сувенірів привожу львівську каву і шоколад".
Син Анжели пішов в перший клас вже в Окленді:
"Система освіти дуже відрізняється від нашої. По-перше, вступити в школу можна, як тільки виповниться 5 років. Чекати першого вересня не потрібно. По-друге, тут тематичне навчання. Наприклад, цілу чверть в школі будуть вивчати космос. Тоді на математиці учні будуть робити розрахунки відстаней між планетами, а на літературі читати про чорні діри. Завдяки школі син став розмовляти англійською за кілька місяців. Його місцеві приймають за свого. Але вдома ми говоримо тільки російською, а бабуся по Skype пише диктанти з онуком".
"Життя в Новій Зеландії дуже неквапливе, як в будь-якій розвиненій і теплій країні, – розповідає Анжела. – Прокидаються тут рано: кав'ярні відкриті вже до 6.00, а ось после 17:00 мало кого можна застати за роботою. Китайські ресторани – виняток. Вони орієнтуються на приїжджих і відкривають двері з 16:00 до пізнього вечора. В Зеландії дуже розвинена культура барбекю. У багатьох парках стоять мангали газові і на дровах. Тому нічого, крім їжі, приносити не потрібно. У Різдво тут +20 градусів, тому багато збираються в парку на пікнік із залишками святкової вечері. Крім усього іншого, ківі відзначають День народження англійської королеви і День трудящих".