Оксана Соколова: На трасах зі Слов'янська стояли українські блокпости, а в полях були грунтові дороги. Думаю, по них Гиркин виводив своїх людей

Рік тому українська армія звільнила Слов'янськ. Пал головний на той момент форпост сепаратистів. Однак багато питань навколо тієї операції зависли в повітрі. У річницю визволення міста відома телеведуча (ICTV) та медіаексперт Оксана Соколова вирішила розібратися в тому, чому все-таки частина бойовиків на чолі з Гиркиним тоді вийшла зі Слов'янська і чи можна було їх ліквідувати, не покалічивши при цьому сотні мирних жителів. Щоб знайти відповіді, Оксана Соколова вирушила до Слов'янська на особисту зустріч з начальником Генштабу генерал-полковником Віктором Муженком.

– Оксано, чия ідея була поїхати до Слов'янська разом з начальником Генштабу?

– Про інтерв'ю з Віктором Миколайовичем ми домовлялися ще в Києві, спілкувалися з прес-службою Генштабу, обговорювали можливі варіанти. Вже до зустрічі з ним я знала, що він – не кабінетний чиновник, все-таки командує армією. Я чула, що він регулярно їздить на передову, особисто командував багатьма боями. Звичайно, хотілося поспілкуватися з ним як мінімум на полігоні. На мій превеликий подив, він не тільки погодився, але і запропонував зустрітися безпосередньо в Слов'янську. Звичайно, я вхопилася за таку можливість. Розібрати ситуацію просто на місці, все побачити своїми очима. Загалом, зі знімальною групою "Фактів Тижня..." ми поїхали в Слов'янськ.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

– У поїздці все пройшло, як планували?

– Наша зустріч в Слов'янську з генералом мало не зірвалася. Ми чекали Муженка кілька годин, але його все не було. Як потім з'ясувалося, того ж дня на передову приїхав Олександр Турчинов, причому абсолютно в іншу зону. Генерал поїхав з ним аж під Широкине. Словом, я майже втратила всяку надію, але вже під вечір несподівано прийшла смска, в якій нам призначили місце зустрічі. Просто на трасі, де рік тому був один з українських блокпостів.

Скажу чесно, летюча по дорозі колона з кількох "Спартанов" (нова українська броньована машина) з включеними фарами виглядала вражаюче. З машин висипали відразу осіб15 з автоматами, у польовому камуфляжі, в темних окулярах. Я і не відразу зрозуміла, хто з них начальник Генштабу. Віктора Миколайовича впізнала, тільки коли він зняв окуляри.

– Яке враження на вас справило спілкування з начальником Генштабу?

– Чесно кажучи, до цієї поїздки слово "генерал" у мене асоціювалося виключно зі словом "весільний". Тому я очікувала побачити швидше начальника, людину штабну, навколо якої всі бігають, віддають честь і стоять по стійці струнко. Але до свого подиву замість цього побачила бойового офіцера. Він не оточував себе якимись зовнішніми атрибутами, як багато високопоставлених чиновників, з якими я спілкувалася за останні кілька років.

Якийсь пихи я не помітила. Це, звичайно, підкупляло. Дізнавшись, що через затримку зустрічі ми запізнюємося на поїзд, Муженко легко запропонував групі залишитися. Мовляв, так викиньте ці квитки на потяг, завтра полетите вертольотом. І ми спокусилися на авантюру.

– Що саме вдалося побачити в поїздці?

– Разом з начальником Генштабу ми побували на блокпостах, де рік тому відбувалися ключові події. Там, де розташовувався штаб, і звідки пішла перша атака на Красний Лиман. Це селище неподалік Слов'янська. Власне з нього і почалася операція з узяття форпосту сепаратистів в кільце. Поїхали туди, де українські вояки розбили колону бронетехніки бойовиків. Ту, що в ніч на 5 липня намагалася прорватися з оточення. А також на розвилку, біля вулиці Аеродромна, звідки, власне і бігли бойовики. Виявилося, що це поле, затиснуте між двох трас. На трасах вже стояли українські блокпости, а ось в полях були грунтові дороги. Думаю, по них Гиркин і виводив своїх людей.

– Ви маєте на увазі колону бронетехніки, яка вийшла з міста разом з бойовиками?

– Ну, Віктор Муженко переконує, що ніякої єдиної колони бронетехніки не було. Він сказав мені, що авіація вела спостереження в ту ніч і бачила тільки розрізнені "купки" цивільних автомобілів. Я думаю, що серед них була і бронетехніка, але це було все упереміш із звичайними машинами. І ніхто не взяв на себе відповідальності застосовувати артилерію.

– Як, по-вашому, правильно тоді вчинили, давши бойовикам піти?

– Сьогодні непросто судити про те, правильно тоді вчинили чи ні. З одного боку, їм дали піти, і ми отримали те, що маємо в Донецьку. А з іншого – у мене просто холоне кров, коли в ефірі шанованого каналу я чую заяви типу: "Треба було наносити авіаудар в центр Слов'янська! Ось бомбанули б і не було б ніякого Гиркина більше". А мирні жителі Слов'янська? І чим ми тоді відрізнялися б від Путіна з його операціями "Норд-Ост" і Беслан? Тому ключове питання особисто для мене в тому, чи можна було не дати бойовикам піти, не покалічивши при цьому сотні мирних жителів? Складне, звичайно, питання. Подивившись все на місці, я для себе зробила такий висновок: єдина колона зі Слов'янська на Донецьк йшла навряд чи. Швидше за все, бойовики розрізнено відходили полями на Краматорськ. Вже потім організовувалися в групи і рухалися у бік Донецька. А ось чому їх не зустріли там, на підходах до міста? Це вже наступне питання. Чи були на те сили в української армії? Віктор Муженко сказав мені, що на момент боїв навколо Слов'янська українська оборона мала всього близько 2500 – 3000 бійців, реально здатних воювати. Зараз їх десятки тисяч.

– Що вас особливо вразило в тій поїздці?

– Багато чого. Наприклад, військові льотчики. Ми перелітали на вертольоті з одного аеродрому на інший, і це були, звичайно, маневри – вищий пілотаж. Для мене, з незвички, це були просто американські гірки. В цілях безпеки машина йшла дуже низько, буквально по верхівках дерев, а місцями і просто по землі.

Я навіть могла розгледіти квіточки картоплі на полях. Насправді, в цій війні професіоналізм наших пілотів зріс багаторазово. Вже потім, коли ми розмовляли з військовими, я зрозуміла, що рік тому одним з найбільших потрясінь для них були саме збиті українські вертольоти і літаки, загиблі льотчики.

– Як сьогодні живе Слов'янськ?

– Сьогоднішній Слов'янськ залишає суперечливе відчуття. Дуже чистенький залізничний вокзал, працюють новітні турнікети на виході – навіть у Києві поки вони просто стоять. Ями на дорогах залатані. Готель вразив в чомусь навіть європейським сервісом. І не скажеш, що рік тому тут була війна. І при цьому його околиця, та ж Семенівка, абсолютно розбита.

– Вас впізнавали на вулицях?

– На мій подив, так. До поїздки я думала, що українських каналів там не дивляться, але в першому ж магазині зрозуміла, що помилялася. Навпаки, дуже активно дивляться. Це було моє перше відкриття, а друге – стосувалося настроїв людей. От кажуть, що в Слов'янську жителі досі в більшості налаштовані антиукраїнськи. Я нічого подібного не побачила. Зовсім не почула агресії чи негативу на свою адресу. Звичайно, без критики української влади не обійшлося, але такі зауваження я вислуховую і в Києві. Навіть у нас тут жорсткіше все. У Слов'янську люди досі налякані. Це відчувається.

– Що вас особливо здивувало в Слов'янську?

– Коли ми їхали по глибоко вечірньому Слов'янську, я побачила, що в місті працюють літні кафе. Здавалося б, від штабу військової операції сюди якихось 15 хвилин їзди, від Донецька – 120 кілометрів, а столи на відкритих майданчиках накриті білими скатертинами, красиві дівчата п'ють шампанське, грає музика... І ось ця картинка літнього кафе чомусь вразила мене найбільше. Я зрозуміла, що Слов'янськ – місто, яке дуже хоче забути всі пережиті жахи і жити мирним життям.

– Вам було страшно?

– Перед самим відрядженням мене запитали в редакції: "А ти бронежилет брати будеш?" Я подумала: з одного боку, це, звичайно, зона конфлікту, і незрозуміло, на яку лінію ми поїдемо. Але з іншого, вирішила довіритися військовим. Звичайно, якась тривога спочатку була. Але рівно доти, поки ми не зустрілися з нашими бойовими офіцерами. Вони випромінювали якийсь спокій. Така, знаєте, абсолютна незворушність. Я дивилася на них, на хлопців у запорошених полях, з обвітреними, засмаглими обличчями, і ось якийсь черв'ячок гриз в душі: легко нам тут вважати їх прорахунки. Ми критикуємо, а вони воюють. Ось у цьому ключова різниця.